Звісно, що ви розумієте, коли хочете їсти чи пити, тому що на це є "дозвіл". Але й тут дозвіл є не у всіх... Люди, яких виховували батьки, що сиділи завжди на дієтах, можуть не мати навіть цього дозволу. Тобто, вони навчені блокувати голод, забороняють собі хотіти солодкого чи некорисного. Так само у них обстоять справи і з рештою бажань. Все диктуватиме "голова", тобто ті принципи, в які вірить людина. До "послухати себе" там доходити не буде. Все буде вирішувати "корисне - не корисне".
Я багато стикалася з побоюванням, що "Слухати себе" - це потакати своїй ліні та врешті решт залягти на диван НАЗАВЖДИ. Виглядає жахливо...
Але чого ви думаєте, що природа людини - це лежати й нічого не хотіти? Чи ви просто не довіряєте саме СОБІ?
Тоді питання - чому ви так погано думаєте про себе? Хіба у вас не бувало в житті періодів, де ви лежали-лежали, лежали-лежали... А потім такі: "Так, а чого це я лежу? Хочеться чогось іншого, вже перележав. Чим би зайнятися?"
Це й є природа здорової людини. Відпочити і шукати собі пригод.
Насправді, якщо ви починаєте трошечки "прислухатися до себе" і вам хочеться тільки лежати і місяць, і два, то це означає лише, що ви були виснажені і тепер момент "вже перележав, хочеться чогось іншого" наступить значно пізніше. Але вам обов'язково чогось забажається. Якщо ні - ви знову-таки отримаєте інформацію, що, можливо, є нестача якихось вітамінів, чи птср або подавлена депресія і організму просто не вистачає лікування, щоб почати бажати. будь-якому разі ви цього не дізнаєтеся, якщо не почнете "слухати себе".
Тому пропоную почати здобувати цю навичку.
Вправа 1. Зробіть собі "експериментальні вихідні наодинці з собою", коли ви б кожну годину запитували себе"Чого я зараз хочу?"Будь-яка відповідь вітається. Лежати - так лежати. Цілий день - так цілий день. Але кожну годину - знов задавати питання собі: "Чого мені зараз хочеться?"
Якщо відповідь буде: "Не знаю" - шукайте перебором. "Може читати? / Гуляти? / В театр? / Сексу? / Їсти? / Романтики? / Танцювати?.."
Що б не захотілося - треба реалізувати. Не обирайте корисні справи чи їжу, якщо вам не хочеться їх робити. Якщо хочеться та є енергія - робіть!
Головна умова - ви все маєте робити на самоті. Навіть в театр чи кіно себе ведете ви самі. Без друзів. Романтику влаштовуєте собі також самі. Гаджети - тільки якщо ви собі відповіли на питання, що хочеться сами повтикати в телефон і кожну годину себе перепитуєте. Коли вже не хочеться - відкладаєте та знов шукаєте відповідь що хочеться
Для чого потрібна людині ця навичка?
Здається - чого я там можу не розуміти? Все ж геть понятно - ось мій рот, ось ніс, ось руки, вони щоби тримати ложку. Сам все обираю, ніхто мене не змушує робити те, що я роблю. Яке ще “слухання”?
Але насправді, якщо б ви добре розуміли себе, від вас би назавжди пішли вигорання або перевтома, самообман, низька самооцінка. Ви б працювали на найкращій в світі роботі (для себе) і окружали себе лише підходящими людьми. Тобто, це не тільки про “розуміння” себе, це й ще про “слідування” своїм інтересам, вибір найкращого шляху для себе.
Якщо мені вдалося заманити вас у секту “тих, хто хоче навчитися слухати себе”, то давайте будемо розбиратися у механізмах цієї навички.
До чого насправді ми прислухаємось, коли “слухаємо себе”?
До певного напрацьованого власного ІМІДЖУ, що існує всередині нас самих. (Так само як є імідж у певних компаній, торгових марок, людей). І той імідж може бути різним.
Наприклад: “Я розумна людина, маю інтуїцію і і добре відчуваю власні кордони. Я знаю, що для мене добре, що погано і зазвичай обираю найкраще для себе. Я прислухаюся до своїх почуттів і якщо мене щось бентежить - розбираюся з проблемою. От такий я кльовий хлоп чи дівча.” Як ви розумієте, це таке вміння прислухатися до себе у чорного пояса з цієї навички. Зазвичай же це щось простіше: “Я ні в чому не впевнена і не можу нічого обрати” / “Я дурко, спілкуюся з невдахами, закохуюся у найбільших придурків”, / “Я людина, що працює будь-якій поганій роботі, бо я нерозумний і що ж мені, такому, ще світить”, / “Я роблю те, що вважаю правильним і плювати якої ціною, відпочинок для лінивців”.... І якісь інші іміджи.
Вправа 2. Спробуйте сформулювати свій власний імідж всередині себе, який є “на сьогодні”. На ньому будується довіра до себе і ті, які рішення ви врешті решт приймаєте.
Сформулюйте це так: “Я людина, яка робить такі вибори у особистому житті…. (перераховуєте, що ви маєте у реальних стосунках).
На мене можна / не можна покластися моїм близьким? / друзям? / мені самому?
Я доводжу / не доводжу справи до кінця.
Я людина, яка обирає для себе… (тут пишете те, що є в реальності).
Я людина, яка обираю роботу, де… (теж те, що в реальності)”
Зводимо все до купи. У звичайному житті механізм “прислухання до себе” виглядає так:
Переді мною стоїть якийсь вибір, наприклад, “Чи не відпочити мені зараз, бо я довго вже працювала?”. Я прислухаюся до себе і зразу зустрічаюся саме з тією частиною себе, яка завжди робить цей вибір. Вона знаходиться прямо на поверхні свідомості та транслює: “Обери мене, обери мене!”. Ця частина - знання про себе, як про “ліниву людину, яку треба постійно штовхати” (наприклад, якщо власний імідж такий) і одночасно самоосудження щодо цього. Після нетривалої і майже автоматичної боротьби, робиться “звичайний” вибір. Він може полягати в тому, щоб відпочити, але з почуттям розчарування в собі “знов я не доробила, бо я ж лінива”, або вибір буде не відпочивати. Тут скоріш за все далі я продовжу працювати із почуттям примусу і сорому за своє бажання відпочити. “А я заробила відпочинок?”
Тобто, я обираю саме те, що обирала вже тисячу разів, бо імідж відтворює сам себе. Виникає кругова порука…
То де ж тут справжнє слухання себе? Де тут взагалі прислухання до тіла та біоритмів, до бажання відпочинку? Все вирішує внутрішній імідж, якому немає діла до бажань, у якого є лише один оціночний критерії “те, що я завжди думаю про себе”.
І цей автопілот ми вважаємо своїм внутрішнім голосом?
Чи розумієте ви, що найчастіше ми обираємо зовсім не те, що хочемо? І, якщо саме у цьому прикладі слідування бажанню не є критичним, то набагато гірше ситуація складається з виборами більш значущими:
“Чи пробачити мені образу другові?” - прислухаюся до себе - “Я завжди всім поступаюся, бо інакше боюся конфлікту” - Вибір очевидний - вибачити, навіть не сказати, що було боляче.
“Чи спробувати себе у новій справі?” - прислухаюся до себе. - “Я невдаха” - Та ні, мабуть це не для мене…
“Чи піти на побачення з чим чоловіком?” - прислухаюся, - “Я негарна і обираю тільки поганців” - Та ні, якийсь він нудний.
Я відтворюю сама себе у своїх виборах та емоційних реакціях і тим самим підтверджую собі, що я така.
Щоб досягти змін, тре почати ламати цю матрицю.
Для початку треба знайти до чого в собі насправді варто дослухатися…
Далі будемо шукати те Реальне Я, яке знаходиться під всіма надбудованими іміджами та Ідеальними очикуваннями.
Вправа 3. Напишіть, будь ласка, список, “Що я насправді люблю та не люблю?” Ось таке простеньке завданнячка. Але пишіть чесно, що й створює певні складнощі.
“Що я люблю робити? - Що я НЕ люблю робити, але роблю?”
/ “Що я люблю їсти? - Що я насправді їм?”
/ “Що я люблю в своїй роботі і чи взагалі люблю я її?”
/ “Кого з оточуючих мене людей я насправді люблю? - Кого я не люблю, але продовжую спілкування?”
/ “Що я люблю у своєму житті? - Що я ненавиджу у своєму житті”
Вам не треба нічого з цим робити. Просто визначити та назвати речі своїми іменами”.
То до чого ж треба дослухатися?
Кожна людина - індивідуальний всесвіт. Тобто, ми універсальні, можемо розвинути в собі будь-які якості, по суті - стати ким завгодно. Але з дитинства в людині розвинуті і закріплені саме ті риси характеру, які її батьки та соціум вважали за потрібне розвивати. Тобто, від початку ми дивимося на себе очима батьків та соціальних норм. І якщо з часів дитинства ми нічого в собі не змінили - то це тільки тому, що не намагалися.
А є в людині й те, що не може змінюватися, таке собі “ядро” особистості. Юнг дав цьому назву “Самість”, психоаналітики називають “Реальне Я”, релігійні люди мають інтуїтивно-зрозумілий термін “Душа”. Це наше сприйняття, самоусвідомлення, такий собі “спостерігач” за нашим емоційним досвідом. Всі інші субособистості людини колись давно сформувалися і можуть руйнуватися, бо вони функціональні (наприклад, “Дитина” / “Профессіонал” / “Мати” / “Божевільна” / “Невдаха“ / “Янголятко”).
Але не ця частина...
Вона народжується разом з нами і йде кудись після смерті саме вона. Найбільше цей стан схожий на той, коли ми відчуваємо себе унікальними, щасливими, все-приймаючими мудрими та чистими істотами. Тобто, це різновид чогось приємного. Коли я закликаю “прислухатися до себе”, то маю на увазі вчитися роздивлятися в собі саме цей стан, Самість, унікальність.
Тепер розберемося, як до цього йти.
Напочатку, в дитинстві, людина пізнає сама себе через бажання і усвідомлення своїх унікальних почуттів, поглядів та реакцій. Якщо, звісно, її запитувати, що вона хоче, а не тільки змушувати робити “що треба”. В моїй практиці часта розповідь від людей, що їх ніхто взагалі ніколи не запитував “що ти хочеш?” (окрім їжи та вибору спеціальності в старших класах), або “Як ти почуваєшся?”...
То починати треба саме з цього. Не очікувати, що хтось з близьких, чи партнер, кохана людина, буде піклуватися про твої бажання і почуття, а самостійно себе запитувати: “Що ти любиш, що не любиш?” / “Що ти хочешь та не хочеш?” / “Що ти почуваєш?”
І тут треба давати собі чесні відповіді. “Я не хочу йти зустрічатися з тією родичкою, бо після цього спілкування почуваюся жахливо… Але я скручу себе і піду, бо не можу поки що суперечити соціальним нормам і родовим настановам. І я йду не тому, що я така “хороша людина”, а тому, що я слабка людина, яка не витримує конфронтації і не захищає себе”.
Отака історія з чесністю щодо Себе.
Для початку треба відчути та зрозуміти, який чи яка ВИ є цим самим Реальним Я?
Це непросто, бо кожен, хто починав шукати своє Реальне Я, спочатку собі не сподобався. Коли людина правдиво дивиться на своє Реальне Я, їй буває сумно та соромно. Бо в цій частці знаходяться весь наш нереалізований потенціал, відкинуті почуття, цінності, всі наші біль та сумління, сумніви та вразливі спогади. Реальне Я - це почуття невтішеної маленької Дитини, та кособокі скалічені частки.
Це Реальне Я нас жахає, ми не хочемо бути слабкими та вразливими, ми ненавидимо себе таких. Тому ми ховаємо всі наші слабкості під шаром нарцисизму чи цинізму, пофігізму та черствості, все глибше занурюючись в невроз та самообман. І врешті решт втрачаємо повагу та любов до себе. Бо чого ж ви хотіли - ви зрадили ту людину, якою мали б бути. Бо вона вам колись не сподобалася. Було незручно та соромно бути нею, і ви її зреклися. А далі - намагалися всіма силами змінити того себе. Щоб ніхто не помітив який я насправді слабкий. А потім вирішили, що краще взагалі Я буду своєю найбільш успішною версією. А решта - то не я, то мої слабкості і треба їх просто знищити. Дивно тільки, що так і не з’явилася ота сама “любов до себе”... Дивно, правда ж? Ця версія Себе ж красивіше за справжнього слабкого себе… А я ось чомусь не можу її полюбити. Дивно якось…
Коли людина приходить в терапію, вона зневажає себе, гнобить та ненавидить. Їй хочеться всю вразливість в собі знищити, прибрати, викинути кудись. І весь світ виправити, замінити. Вона злиться, у відчаї, вже не відчуває радості бути собою. І за допомогою психолога людина хоче створити нову Себе - якою вона могла би пишатися. І це неймовірно сумно бачити. Бо іронія в тому, що людина зрікається своєї індивідуальності, особистості, власного болю та досвіду, і хоче себе замінити успішною нарцисичною маскою.
Думаю, ви розумієте до чого я веду. “Слухати Себе” - це бути уважними до своїх слабкостей та вразливостей, прийняти та поважати свій біль, навчатися допомагати собі, вибачати собі, співчувати собі.
Це база, основа основ. Без неї нікуди.
Підведемо ітоги.
Людина не має відчувати тільки власну велич та пихатість від своєї офігительності. Людина має відчувати і сприймати ВСІ свої прояви. Її минулі біль та сором не менш важливі за сьогоднішню радість від смачної смаженої картоплі. Її мрії та бажання - такі ж важливі, як почуття провини та образи. Їх ВСІ треба добре знати та поважати. Треба вивчати і вивчати Себе, бо саме наше сприйняття відповідає за те, чи задоволені ми своїм життям, чи бігаємо безрадісно по колу.
Якщо ви не подобаєтеся собі, це не тому, що ви - поганий чи погана. Це тому, що ви - не ви. Ви хочете стати якоюсь своєю чи чиєюсь ідеєю, ідеалом, який потім інші зможуть схвалити чи полюбити, але НЕ-Собою.
Слухати Себе - бути уважним до своїх внутрішніх процесів; намагатися допомогати собі, а не засуджувати; відчувати власну вразливість як шанс зустрітися з самим Собою, побачити власні рани і поцьомати іх, як ми цілуємо дітям забиті колінки; якщо щось добре вдалося або відбулося - щиро порадіти за себе, а не знецінювати чи сказавши собі: “не радій, а то раптом якісь там боги заберуть”.
Слухати Себе - зрозуміти та чесно назвати власні емоційні потреби та взяти за них відповідальність НА СЕБЕ, а не очікувати, що наші близькі нам винні це дати. Є реальні способи давати собі те, що не можуть дати інші.
Вправа 4. Пошукайте свої глибокі емоційні потреби.
Чого хочеться?
Щоб любили такою, як ти є, прийняття? Добре.
Бути яскравою красунею і щоб всі нахвалювали? Добре. Записуємо.
Свободи? Ок
Влади? Це теж добре, якщо прям хочеться. Сама по собі будь-яка потреба ОК.
Визнайте свої потреби, запишіть їх, визнайте їх. А після цього скажіть собі: “Я сама/сам собі маю це дати!”
Шукайте способи.
Авторка статті: Дьяченко Оксана
