Статті

Відсьогодні почнемо розмову про самооцінку, чи то самоцінність, чи то “любов до себе”. Як її не назви - все рівно незрозуміло)) Всі про неї чули, але знайти її важче, ніж смерть Кащєєву. То давайте розбиратися разом. Якщо пильно дивитися на процес само-оцінювання, то стане зрозуміло, що у цьому процесі точно мають бути два персонажи: Той, хто оцінює і Той, кого оцінюють. Сьогодні розповім лише про Того-хто-оцінює. Він має багато імен: Внутрішній Критик, Суддя, Батьківська (Родительська) фігура, Внутрішній Наглядаючий об’єкт.

Дезорганізована або тривожно-уникаюча прив’язаність. Сьогодні йдемо в те місце, де вам слід нервово здригнутися та матюкнутися. Ця безодня відчаю та нервів зветься дезорганізована прив’язаність. Формується у діточок, яким батьки не дають геть нічого. А якщо й дають - то лише побої та команди.  Дитина виростає тривожною, бо має весь час “сканувати” батьків на предмет їхнього настрою і пристосовуватись до нього. І водночас такі діти геть зневірені, що їх можна любити, розчаровані та відсторонені. Тобто, в них є обидві нездорові стратегії: тривожність та уникання. Це як “я й розумна, і красива”, тільки - “в мене й невроз є, й почуттів немає”. Таке собі лячне Бінго.

Зі злістю в людини в наші часи доволі цікава історія. З одного боку – інстинкт є, дістався нам від хижаків. А з іншого – ну це, як би, не можна і фу. У когось це «не можна» виникає тому, що в дитинстві батьки прибігали до погроз, тиску, насильству і дитина ідентифікувалася з більш м’яким опікуном, або проста налякалася, тобто з неї фізично «вибили» всю злість. Або «не можна», бо батьки наклали таке табу. «Не можна сердитися на мати, їй же так важко», «Ти що, злюка? Фу, як це погано. Думай головою, а не кулаками». Насправді дитина переймає не прямі слова батьків, а їхню власну манеру поводитися з гнівом. І зазвичай тут самі крайнощі: або повна відмова, або погано стримувані роздратування чи лють. Тому і виходить, що гнів або заборонений, або є перекіс в сторону легкого звалювання гніву на голову всім необережним, хто поряд.

Читаючи психологічну літературу та статті, я бачу недооціненість такого масового та глобального явища, як Гіперматеринський комплекс. Саме так, з великої літери, бо цього ворога доводиться шанувати. Бачу безліч статей про токсичних матерів, залежні стосунки, проблему сепарації, але все це не відображає глобальності та універсальності процесу і залучення наших дітей і цілих поколінь у це явище. Причому діти є не лише жертвами, а й носіями Гіперматеринського комплексу. Хочеться описати картину цілком настільки ж масштабно, як її бачу я.

Схема-терапія є сучасним напрямком психотерапії, розробленим як своєрідна «надбудова» до КПТ спеціально для важких випадків, там, де КПТ не досягло результатів. Її автор КПТ-психолог Джеффрі Янг. Але, якщо на початку її цільовою аудиторією були клієнти зі спектром важких розладів особистості та глибокою травматизацією, то згодом виявилося, що схема-терапія тим більш ефективна з простішими запитами, дуже швидко розставляючи все на свої місця. Вона здатна надавати клієнтам чіткі рекомендації для пропрацювання проблеми, має зрозумілу прозору структуру і добре пояснює їхні внутрішні процеси.  Від себе можу сказати, що ефективність цього методу настільки вражає, що це схожа на якесь диво, яке однак можна розкласти на складові та проаналізувати. Отже, давайте знайомитися зі схема-терапією.

Що глибше у внутрішньому світі в уникаючого партнера? Вони виглядають більш спокійними, раціональними та врівноваженими в порівнянні з іншими людьми і такими самі себе і вважають. Вони раціональні та зважені. Вони ненавидять крики та істерики. Але якщо вам неодноразово казали, що ви не показуєте почуттів або ображалися на вас, що ви недостатньо показуєте, як когось “кохаєте” - скоріш за все ви і є Відсторонений (або партнер з уникаючим типом прив’язанності).  То від чого ж відсторонюються ці партнери, що їх так назвали?  Відсторонені чоловіки та жінки, вочевидь, відсторонюються від почуттів партнера. Що не так очевидно - вони відсторонюються і від власних почуттів.

У жіночій природі одним із найбільш спірно-незрозумілих і прекрасно-жахливих проявів є наша дика, шалена частина. Архетипово її можна назвати Відьмою. І парадокс цієї шаленої частини в тому, що нікому вона особливо не потрібна, але її не може не бути. Батьки, коли бачать у дівчинці майбутню Відьму, противно-капосну, що дивиться на них крізь “удавані” сльози мутним оком, настільки лякаються, що терміново починають облагороджувати і перевиховувати дівчинку. І тут, як правило, звучить: “Розпустили”, “Розбалували”, “Від рук відбилася”, “Ми її втрачаємо”.

Всю свою історію людство шукало “таблетку від усіх хвороб”, панацею, джерело вічної молодості, вкладаючи енергію в ідеї здоров’я та цілительства. У фізичній реальності ці ідеї реалізовувалися з різними успіхами, але у просторі мислеобразів, у колективному несвідомому, вони всі скеровувалися і акумулювалися в Архетипічній постаті Цілителя. Якщо розглядати функцію підтримки здоров’я на тілесному рівні – у нас для цього є імунна система, а в масштабах людства сформувалася не менш ефективна та таємнича фігура Цілителя. І саме вона втілює ідеї здоров’я на загальнолюдському рівні. Для дітей це – “добрий лікар Айболить”, для дорослих – віра в певного чудотворного Лікаря, який, можливо, вже брав участь у долі людини, і, у разі чого, обов’язково врятує знову.