Вирушаючи “вперше до першого класу”, наші діти сповнені надій та очікувань. Вони вже дорослі! Тепер вони навчатимуться! І звісно, на одні п’ятірки! Всі навколо їх хвалитимуть!.. Проте минає якийсь час, успіхи даються важко і не всім… щось надламується, і до кінця півріччя заганяти дітей до школи доводиться мало не силою. Але на те ми й дорослі, щоб не здаватися, коли виникають перші труднощі, давайте почнемо повертати посмішки на обличчя дітей при слові “школа”.
Наріжний камінь успішності
Найголовніше, що мають пам’ятати батьки протягом усіх 11-12 років навчання дитини у школі: вся вітчизняна система шкільної освіти побудована на тому, щоб знаходити та виправляти помилки, які робить учень. Акцентування, як бачите, відбувається на поганому – на помилках. Заохочувати успіхи, піднімати мотивацію дитини та підвищувати її самооцінку залишається завданням батьків. Цю концепцію дуже складно прийняти батькам дитини-трієчника або батькам, яким прищепили ідею про те, що дитина “має завоювати батьківську повагу” або “бути сильною, всього досягати сама”. Такі батьки (переважно це стосується татів) бояться зайвий раз похвалити дитину, зробити її слабаком і “хлюпиком”. Я б таких батьків на кілька тижнів саджала на хліб і воду, щоб вони мали задоволення відчути всі психологічні нюанси крайньої спраги та голоду, на які вони прирікають своїх дітей. Позитивні емоції для дитини настільки ж важливі, як повноцінне харчування для дорослих. У дитинстві закладається емоційний діапазон людини, система її моральних та етичних цінностей, а також спосіб мотивації. Якщо дитина звикне робити успіхи тільки з-під палиці, вона не любитиме працювати все своє життя. Сім’ї доведеться “виганяти” її на роботу, а там їй буде нудно, і погано, і не цікаво. Для досягнення кар’єрних висот такій дитині доведеться всередині самої себе сформувати “злобного наглядача” за аналогією з батьківською поведінкою. На це здатний далеко не кожен, та й метод цей далеко не найкращий.
Іноді батьки кажуть: “Та я тільки те і роблю, що його хвалю! Куди вже більше?!” У цьому випадку доводиться засмучувати їх, що один раз на тиждень, коли “згадала, що треба б похвалити”, – це не так вже й забагато. Крім того, найбільш образливе для дитини буває сказано батьками в гніві або, як кажуть, “спересердя”. Саме ці, емоційно наповнені вигуки (“Ти що, тупий?”, “От ідіот!”) діти сприймуть та запам’ятають найкраще.
Тому перша і головна думка цієї статті – самооцінка для навчання в школі вкрай важлива!
Успішність і якість всього життя вашої дитини залежить від самооцінки. І в роботі, і у виборі партнерів для особистого життя, і у формуванні дружніх зв’язків – важлива самооцінка. Адекватна, висока, поважна, заслужена та багаторазово підтверджена. А формування самооцінки дитини знаходиться лише у руках батьків. Ніхто не займатиметься цим, крім вас. Нікому іншому це не потрібно. І сама собою вона також не сформується. Ваша дитина стане “сильною”, тільки якщо вона буде впевнена, що ви на її боці, що вона може безбоязно проявляти себе в цьому світі і в тому числі безбоязно робити помилки і вчитися на них. Школа, друзі-приятелі, хлопці та дівчата, інші авторитетні дорослі можуть лише знизити самооцінку, у кращому разі, зробити в неї якісь разові вливання, але підвищити зможете тільки ви, батьки, найважливіші та найулюбленіші для дитини люди. Причому робиться це не разовими похвалами та захопленнями, а щоденною, постійною, як гора, впевненістю, що ваша дитина – розумна, здатна, розвинена і просто молодець!
І, спеціально для тих, хто боїться розбалувати дитину, скажу: щирою батьківською любов’ю зіпсувати дитину неможливо. Можна тільки наситити цю її потребу настільки, щоб постійне підтвердження “я хороший?” перестало взагалі бути необхідним. І не варто плутати “розбещеність” із заохоченням та впевненістю у своїй дитині. Розбещеність приходить із відсутністю покарання, як правило, у слабовільних батьків. Дисципліна, побудована на чітко обумовлених правилах, з якими дитина спочатку погоджується, цілком узгоджується з любов’ю.
Шкільна “Матриця”
Думаю, всі розумні батьки усвідомлюють, що конкретні знання, які дає наша система освіти, – далеко не найголовніше у житті. Про це нам наполегливо твердять непрості долі багатьох колишніх шкільних відмінників та “зубрилок”. Прийняття цього нескладного факту мамами, татами, бабусями і дідусями досить сильно полегшує процес навчання для їхніх дітей. Але погодитись з цим буває важко, особливо коли бачиш 2,3…6 балів у щоденнику дитини. Перед очима одразу постає образ нещасного самотнього двірника, що підмітає вулицю за копійки... Все тому, що у нас у підсвідомості глибоко сидить стереотип про “знання як єдину дорогу до світла”, укорінений ще радянською школою. Тож зараз я наважуюсь замахнутися на табу і, залучившись допомогою елементарної логіки, поставити під сумнів принципи, на яких тримається уся система нашої шкільної освіти.
1. По-перше, відразу впадає в око те, що шкільні знання дещо “запізнюються” з актуальністю. Програмування, економіка, історія… і навіть природничі науки – фізика, хімія, біологія. Наука, медицина, інформатика розвиваються зараз семимильними кроками, а вчителі викладають так, “як звикли”, за підручниками кінця 90-х.
2. Форма подачі знань не сприяє засвоєнню, оскільки освітні програми для дітей складали старенькі дяді та тьоті-вчені, і для більшості нормальних дітей вона дає протилежний результат – від навчання хочеться тікати. Далеко та швидко.
3. А тепер найголовніше – як виглядає наша система освіти, якщо подивитися на неї з висоти пташиного польоту. Тут на думку спадає лише одне порівняння. Наша шкільна освіта має калейдоскопічний характер. Адже ви знайомі з принципом калейдоскопа? Того, де кольорові скельця перебудовуються “як попало”, і хоча часом виглядає це досить красиво, але в цілісну картинку вони ніколи не складаються. Так ось, кожен окремий шкільний предмет можна порівняти зі скельцями одного кольору, хаотично перемішаними та відірваними від інших. Усередині кожного предмета дітей також навчають калейдоскопічно – ми виносимо звідусіль уривки якихось фактів, формул, законів чи принципів, причому найчастіше не зрозумілих, а зазубрених. Скельця перемішуються, мережать, крутяться, але цілісної картини світу у дитини так і не виникає, якщо тільки її вчитель – не геній, який працює не заради процесу, а на результат. А це зустрічається не так вже і часто. У більшості випадків звичайний учень не в змозі пов’язати між собою навіть фізику та хімію: не здогадається, що це просто два різні способи опису одних і тих самих явищ!
В ідеалі освіта має бути мозаїчною, коли кожен новий кольоровий шматочок знань доповнює та вдосконалює картину навколишнього світу, поки він не стане повністю зрозумілим та описаним з погляду всіх сфер науки. Але цього немає і близько, і навряд чи з’явиться найближчим часом.
Якщо батьки розумітимуть це і перестануть ставитись до школи з дідівською невиправданою важливістю, припинять вимагати від дитини стовідсоткової успішності з усіх предметів, вони зроблять їй величезну послугу. Крім того, що над дитиною перестануть висіти, як Дамоклів меч, ваші завищені очікування (що вже знизить напругу), вона ще й не випуститься зі школи, завантажена як важковоз непотрібними знаннями.
Дорогі любі батьки наших школярів! Послабте повідець, дайте дитині можливість самій вирішувати, які предмети їй цікаві, а які просто ідуть “причепом”. Не нагнітайте обстановку навколо навчання тільки заради того, щоб мати можливість доповідати друзям та бабусям-дідусям про те, що ваша дитина – найвідмінніший відмінник! Не примушуйте її зубрити все підряд, але навчіть основному: “ЯК вчитися і ДЕ здобувати знання”. А далі нехай вона сама підбере найкращий для себе спосіб шкільного існування.
“Пересушені” знання
Потрапляючи до школи вперше, мотивована до навчання дитина налаштована дуже і дуже позитивно! Вона очікує, що там на неї чекає багато нового та цікавого! Але вже з перших днів вона отримує лише повчання і напучення від вчителів і монотонну бездушну мову підручників. До кінця першої чверті знання вже здаються їй чимось неживим і абстрактним, зовсім відірваним від реальності, навіть якщо йдеться про такі знайомі поняття, як дощ чи сніг. Адже одна річ, коли дитина стоїть під парасолькою за руку з мамою, і вона розповідає дитині щось, вказуючи то на хмарку, то на калюжу. І зовсім інша справа, коли дитина читає в книзі про те, що “опади є невід’ємною частиною кругообігу води в природі”. Я трохи утрирую, але факт полягає у тому, що поняття “вчитися – цікаво” руйнується у більшості дітей відразу ж після потрапляння їх до школи, і за іронією долі, руйнується саме там, де діти мали б ці знання полюбити! Нецікаве навчання стає вже важким обов’язком і тягне за собою або перенапруження, або протест у формі незроблених уроків і прогулів.
Що ж, батьки не знають всієї шкільної програми напам’ять, але нам цілком під силу зробити навчання в школі трохи “смачнішим” і не таким відірваним від реальності. Це, звичайно, той самий принцип “показувати то на хмарку, то на калюжу”. Дитина починає вивчати біологію – засійте разом з нею грядку якими-небудь “позашкільними” рослинами, покажіть, як виглядають і з чого складаються квіти та плоди, сходіть із дитиною до музею живої природи, до ботсаду. І бажано все це зробити заздалегідь, до того, як вчитель викладе це сухою мовою в школі – тоді ваша дитина почуватиметься на висоті і зможе відзначитись. Так само можна заздалегідь забігти наперед у “живу” частину будь-якої науки перед кожним предметом. Перед читанням – начитати багато цікавих казок та оповідань, щоб дитина встигла полюбити цей спосіб добування інформації; перед фізикою та хімією – попрацювати домашнім фокусником, чаклуном та алхіміком, також сходити до тематичного музею; перед складною математикою – хоча б навчити дитину грати в шахи.
А найголовніше – довіряйте дитині пошук складних творчих та нетривіальних рішень. Наприклад, можна почати з нею гру “Розгадай таємницю”. Давайте їй якісь по-справжньому складні завдання із галузі “дорослих” знань і не обмежуйте час для пошуку рішення. Якщо подавати це як таку собі “таємницю”, дитина докладе всіх сил, щоб вирішити загадку. Маленький допитливий розвідник перериє весь будинок та Інтернет, щоб знайти рішення. Пошукова поведінка формується у дитини з самих ранніх дитячих років. У рік вона вже розвинена повною мірою. І якщо у цьому віці ви не били її постійно по руках, мало чого забороняли і давали певну свободу щось розібрати, розбити або помалювати, цілком імовірно, що до початку шкільних занять дитина ще не встигла зненавидіти все нове, що підносить їй життя, і включиться у вашу гру.
Приклади такої гри: “Десь на книжкових полицях є інформація про те, чим ми займатимемося влітку”.
“Якщо ти розповіси мені про те, як працює кульова блискавка, я розповім тобі про найстрашнішого пірата на всій планеті”.
Мені потрібно придумати спосіб перерахувати насіння в цьому мішку. А давай, ти вигадаєш свій спосіб це зробити, а я свій?”.
“Несмачне” навчання
Величезний пласт, який наша система освіти не додає дитині, – це пожива для душі та серця. Починаючи з першого класу, дітей привчають до того, що потрібно думати, думати і думати, причому не так, як раніше, коли це було необхідно для вирішення якихось завдань (наприклад, навчитися говорити, щоб розуміти дорослих або влізти на антресолі за котом), а ЗАВЖДИ! Думати завжди – завдання не з легких навіть для дорослих учених, а що вже говорити про істоту, яка ще чітко не розуміє, чому їй забороняють грати на уроці у супергероїв. У той час, коли дитинчата усіх інших біологічних видів входять до найактивнішої фази зростання, їм би шуміти та бігати, наша система освіти садить дітей за парти і змушує сидіти – і думати, сидіти – і думати…
При цьому усі 11 основних “виховних” років ніхто не вчить дітей відчувати або що робити з системою моралі, абстрактних життєвих понять і емоцій, що ускладнюється. Тому нерідко емоційне дорослішання людини зупиняється у віці дошкільника. Ось чому нашим дітям насправді так нудно у школі. За відсутності позитивних емоцій вчитися їм стає просто “несмачно”, адже щодня одне й те саме! Емоції у школі знецінені, посаджені на повідець, нерідко мають лише нейтральний чи негативний характер. Діти не отримують у школі жодної позитивної мотивації і ходити туди їм не подобається. Системі ж тоді залишається одне – змушувати і примушувати, знецінювати емоційну сферу життя ще сильніше.
Але ж розумних батьків цікавить не те, чи зможе їхня дитина вирішити без запинки логарифмічне рівняння, а майбутня особистість – молода людина, яка зможе піклуватися про себе після школи, буде адекватною у соціальному спілкуванні та за будь-яких обставин намітить правильні орієнтири у житті. Усі ці питання залишаються “за бортом” і вирішуються не професійно, а “хто як зможе”. Звідси відповідь на запитання: чому ми так часто зустрічаємо дорослих розумних людей, які залишаються абсолютно недорозвиненими емоційно, не мають своєї думки, пасивних, які не знають чого вони хочуть і як вирішувати елементарні проблеми, які легко роблять аморальні вчинки…
Також на навчання дуже сильно впливає мікроклімат колективу, в якому опинилася дитина. Якщо у неї немає відчуття захищеності, особливого бажання ходити до школи теж не буде. На жаль, сучасна система провокує змагальність і конкурентність серед дітей – цьому сприяє принцип оціночності. Такі чинники як надмірна дисципліна, якщо її вимагає вчитель, нелюбов класу, моральний тиск, ярлики, навішені оточуючими, або поява “ворогів”, завжди позначаються на бажанні дитини вчитися не найкращим чином. Якщо у школяра раптом різко знизився показник успішності, причину треба починати шукати насамперед у зовнішньому світі, оточенні. І несприятливий клімат у класі – на вершині цього похмурого рейтингу.
Що тут скажеш. Із самою школою зробити щось звичайно, не вийде, зате ви цілком можете визначити емоційне ставлення дитини до різних предметів, вчителів, однокласників, знайти серед них найслабші місця і спробувати їх надолужити. Не словами і переконаннями, а своїми, дорослими методами, впливаючи і на дитину, і, якщо знадобиться, на вчителів. Знайдіть “мінусові” емоційні елементи у школі. Якщо вони стосуються сприйняття самої дитини, тут найкраще допомагає арт-терапія. Це найкраща “дитяча” мова виховання. Не словами, а малюнками, танцями чи програванням різних ситуацій у драматичній формі. Найкраще, звичайно, знайти фахівця з арт-терапії і залишити цю справу йому, але можна і самостійно помалювати з дитиною “лиходія, який заважає освоїти математику”, а потім “Супергероя, який вбиває лиходія” та “Розумника, який допомагає вчити математику”. Словом, тут багато “смачних” і прийнятних для дитини способів усунути емоційні проблеми, не бубнячи і не повчаючи її.
І пам’ятайте, що за відсутності професійного підходу до виховання, недостатні аспекти свого емоційного розвитку дитина калькуватиме з батьків та найближчого оточення. Постарайтеся поводитися саме так, як ви хотіли б, щоб дитина поводилася у дорослому віці. Слова та повчання тут значення не мають – буде скопійовано загальну модель поведінки, відношення до світу (дружнє, пасивне, байдуже чи агресивне), поріг моральності та якісь окремі риси характеру.
“Однакові” діти
Ще однією великою проблемою класичної шкільної системи освіти є “зрівнялівка”. Які б якості, швидкість пізнання та схильності не мала дитина, їй забезпечено стандартний рівень освіченості. Цікаво тобі вчитися чи ні, хочеться чи ні, треба приділити “теорії теоретичного аналізу теоретичності” стільки-то годин, ласкав будь, з’явися і відбувай! Хочеться вчити предмет глибше, купуй дорослі книги та вчи, але понад 12 балів тобі все одно ніхто не поставить. У нашій школі цілком можлива ситуація, коли Ейнштейн-молодший сидить за однією партою із сином Поліграфа Поліграфовича Шарикова, і хоча отримують вони різні оцінки, але освоюють однаковий курс і оцінюються за загальними критеріями успішності.
Певна річ, дитина відчуває, що сама вона, як особистість, нічого не означає ні для кожного конкретного вчителя, ні для школи взагалі. Це необхідний, але досить болісний процес для її психіки. Щоб полегшити його, у вільний час постарайтеся надавати дитині якнайбільше можливостей для творчої реалізації. Йдеться про всілякі спортивні секції, творчі гуртки, цікаві хобі. Це добре розвиває і дає дитині опору на свою індивідуальність. Як правило, там вона почувається успішною та оригінальною, а успішність в одній діяльності як за ниточку тягне підвищення самооцінки і в інших напрямках. Підтримуйте будь-яку розумну ініціативу дитини, навіть якщо вам здається, що гра на барабанах – несерйозно, в’язання хрестиком – непрактично, а дельтапланеризм – небезпечно. Нехай дитина самостійно визначить свою унікальність, і, можливо, саме їй судилося стати на чолі першого в країні Міністерства з вишивання хрестиком. Хто знає?
Авторка статті: Оксана Дьяченко
