Дратівливість, озлобленість та агресія дошкуляють інтелігентній людині одним фактом свого існування в ній. Хотілося б завжди залишатися білим, пухнастим, розслабленим лапонькою та котиком, а тут раптом зустрічаєш власну дружину чи чоловіка, колишнього друга, нерозлучного друга чи цінного співробітника, пара-трійка доброзичливих фраз – і хочеться зжерти його печінку та танцювати на трупі. І потім починається само-боротьба: “А яка я все-таки погана і порочна людина”, “А шкода, що не вдарив – зло треба карати”, “А ще треба всіх любити і прощати”, “А може, мені потрібно просто рідше його бачити”, “А як же мені взагалі назавжди стати вищим за це”, “А що потім скажуть криміналісти”… І т.п. У цей момент ми вже сердимося не лише “на того хлопця”, а й на самого себе. І починаємо себе наводити на розум і перевиховувати … І тут мені хочеться сказати: “Ну, блін, скільки можна!”
Із самого малечку нам вселяли батьки, добрі казки, вчителі та книги з філософії, наскільки погано бути поганим і злим. Нам усіма силами формували міцне, цементне сумління і мораль. Це можна зрозуміти і пояснити: кому треба, щоб ви виросли серійним маніяком, що їсть м’ясо ворогів з ножа? Але, з іншого боку, міри у цьому вихованні ніколи не було і не намічається в майбутньому. Нас примушують, переконують усіма правдами і неправдами НАЗАВЖДИ і ЗОВСІМ прибрати з себе агресію (а з нею дратівливість і злість, як підвиди). Тому що погано і нецивілізовано, і трупи довго прибирати, і чим розвиненіша людина, тим менша вона зла… А значить, нам пропонується вбити, знищити якусь власну частину себе.
І ось це мені вже зовсім не подобається! А нічого, що ця частина, хай дика і буйна – наш вроджений інстинкт? І нічого, що вона – джерело сили та пристрасті та мотивації, як жодна інша? І як ми потім повинні почуватися без цілої величезної частини себе? Якщо навести мені як приклад цивілізовані країни, де люди ввічливі, спокійні та врівноважені, я скажу: “А подивіться їхні фільми”. Фільми – один із зрізів психологічного стану суспільства. Так ось, ключова тема європейського кінематографа: “У мене в житті все добре, і чому ж при цьому мені так погано?”. Герої фільмів розвинених країн мучаться, ниють, шукають, відчувають, що вони не живуть повним життям, і з великими труднощами, через злам і глобальні потрясіння хоч якось повертають собі трошки від своєї “дикої” частини. При цьому вони починають вести себе дещо агресивніше, але й швидко примиряються з собою, і радіють якось живіше. Відтак, тотальна ввічливість та відсутність дратівливих факторів – зовсім не гарантія душевного спокою.
Звичайно, можна було б навчити нас мінімізувати ПРОЯВИ агресії, навчити нас, як з нею уживатися, щоб нікого не вбивати, не відбирати іграшки і не лаятись матом. Але нас навчили іншому: ТИ ПОГАНИЙ, ЯКЩО ТИ ЗЛИЙ АБО РОЗДРАТОВАНИЙ. Ось чому нас навчили. І тому ми змушені все життя боротися не з проявами агресії, а з самим собою, методично та безрезультатно намагаючись вбити, приструнити, виховати свою невиховану частину. Інстинкти – річ дуже живуча. Боротися з нею мораллю і розумними книжками, ну, прямо дууууже складно. Навіть релігійна мораль не так рятує, як “затискає”, конденсує нашу агресію всередині нас. Коли її стає надто багато, вторинні по відношенню до вроджених інстинктів моральні переконання з нею вже не можуть впоратися. А далі – читай історію хрестових походів, інквізиції та дивися на злісних бабусь у церквах.
Інстинкти, а особливо такі потужні, як агресія, мають кілька способів постояти за себе, коли їх намагаються знищити. По-перше, ніхто не скасовував сублімацію, і добре ще, якщо це спорт, танці і всяка різна творчість. Але частіше агресія сублімується в якусь гидоту, на зразок побухати, побитися, потрахатись з особливим збоченням, а потім знайти себе десь у гарячій точці, в батальйоні добровольців/найманців і з натхненням стріляти в інших людей. Але це варіант для людей із моральною недостатністю.
Найчастіше і з особливим успіхом агресія проявляє себе на фронті побутового насильства. Якщо людина постійно вмовляє себе, що вона тиха, мила і неагресивна, але живе вона при цьому не в гірському монастирі в одиночній келії, а в товаристві хоча б ще з однією людиною, її агресія, імовірніше, буде до певного часу накопичуватися. Ми всі знаємо цей механізм, який можна назвати “стиснутою пружиною”. Ми терпимо, терпимо, намагаємося бути добрими, умовляємо себе, підставляємо ліву щоку, затискаємо рота долонькою, а потім – БАХ!!! – злітаємо з котушок і кричимо один на одного так, що потім незручно перед сусідами по всьому мікрорайону. І далі ми знову терпимо, зализуючи рани на руїнах своїх близьких стосунків. І так відбувається з певною періодичністю. У деяких щасливчиків вона досить рідкісна, іншим виплеск потрібен майже кожен день.
І найулюбленіший прийом агресії – це сховатися взагалі. Типу, мене взагалі тут немає, “я в будиночку”. Це пасивна агресія. Коли людина може щиро вважати себе лапонькою, ніколи не підвищуватиме голосу на оточуючих, навіть на сповіді з чистою совістю не ходити. Але чомусь, з незрозумілої причини її ніхто не захоче любити. Усі люди чомусь прагнуть жити десь подалі і спілкуватися чомусь хочуть якнайрідше. Близьким із такою жити особливо нестерпно. Пасивно-агресивна людина постійно робитиме щось таке, щоб вам стало погано, ви втратили самовладання і хотіли її вбити. При цьому ви почуватиметеся поганим і роздратованим, а вона виглядатиме так, що її можна до рани прикладати. Така людина стає настільки професіоналом прихованої агресії, що, навіть не кажучи вам жодного слова, чудово вас образить і принизить.
Так ось, агресія є у кожному. І крапка. Вона нам дається від народження, оскільки ми здатні виробляти гормони, які розлючують нас. Не хочу мудрагелити, але це класичний тестостерон і, як свідчать недавні дослідження, ще й на погляд нешкідливий прогестин. Це гарантія виробника, що забезпечує нам доступ до агресії в будь-яких бажаних кількостях. І справа не в товщині нарощеного виховання та прищепленої моралі.
Друге. Вона наша природна частина і вона нам абсолютно необхідна. Це енергія колосальної сили. Це природне джерело доступу до живих емоцій, таких як радість, ейфорія, кайф, пристрасть. Це вогонь нашої особистості. Без нього можна жити, але навіщо?
Третє. Боротися з агресією в собі – все одно, що намагатися загасити багаття бензином. Ваші зусилля будуть не “давити”, а витісняти її у власні підсвідомі накопичувальні ємності, і водночас живити, оскільки агресія дуже любить, щоб ви про неї емоційно думали і приділяли їй пильну увагу. А ще краще – докладали до неї зусиль.
А тепер про природний захисний механізм усіх, хто має агресію. Усі ми за замовчуванням вважаємо себе ДОБРИМИ людьми. І тому, щоб не зруйнувати це цілюще для нас самовідчуття, ми пояснюємо собі свою агресію неправотою когось іншого: “Він перший почав” або “Ну, а чого він тупить, я ж йому ясно сказав: “Щоб зробив так, як тоді, тільки не тоді, коли зробив погано, а я тебе помилково похвалив, а тоді коли було добре, але ти сам не зрозумів, а я зрозумів, але не сказав, щоб не розбалувати”.
І ось тут виникає конфлікт і замкнене коло: “Я хороший, я не психую” – “Вони погані, вони виводять” – “Я психую, але я правий” – “Я високоморальна людина, а тому борюся з агресією” – “Агресія не минає, а тому я погана людина” – “Я погана людина, але я ж і хороша” ... І на витках цієї спіралі можна застрягти на все життя.
Тому, якщо ви хочете стати добрішим, перше, що потрібно зробити – визнати, що ви зла людина. Погана, зла та агресивна. Ви – можете. Не хочете, але можете. І матюками можете, і сковорідкою. І не бійтеся – міцно прищеплене виховання все одно не дозволить вам ані кулаком, ані сковорідкою. Існуючі межі агресії від одного лише її визнання не порушаться і розширяться. А ось витрачати титанічні зусилля на її заперечення вам більше не знадобиться. І, можливо, саме лише таке визнання допоможе вам чіткіше вибудовувати свої кордони в спілкуванні з іншими людьми. Але найвірніший засіб від агресії – досягти психологічного стану, коли вам уже нікому нічого не потрібно доводити.
Дика частина має бути ВАШОЮ частиною, добре інтегрованою, усвідомлюваною, живою та щасливою. Вона має “сидіти на ланцюгу”, але отримувати свої щоденні почухування животика і досхочу нагризатися кісточками. Вихована дика частина особистості – чудовий захисник своїх інтересів та інтересів своїх близьких, це і вогник в очах, і незатухаючий інтерес до життя. А для того, щоб не кидатися на людей, існують цілком практичні, прості та дієві методики. Їх можна опанувати та застосовувати при необхідності. Існують і методики цивілізованого ведення суперечки, і зняття високого внутрішнього рівня агресії, і взаємодії з важкими людьми. Запитуйте про них у ваших знайомих психологів.
Отже, якщо ви помічаєте, що з роками стаєте все злішим і дратівливішим – чудово, так і має бути! За цим стоять природні фізіологічні механізми нашої змученої, розхитаної психіки та роки внутрішньої війни із самим собою. Кидайте цю справу. Навчіться захищати оточуючих від себе і живіть далі мирно та щасливо.
“Швидка допомога” при нападах агресії:
• Якщо ви починаєте злитися і вважаєте це неприйнятним, вкладіть свою агресію в будь-який дрібний матеріальний предмет, що підвернувся. Поламайте сірник. Погніть скріпку. Зімніть, порвіть папірець у кишені. Головне – подумки сформулюйте при цьому будь-якими зручними вам словами: “Це моя агресія на цю погану людину”.
• Якщо є хвилинка, напишіть на аркуші паперу все, що ви відчуваєте (але на папері і ручкою, а не барабаньте на клавіатурі): “Я відчуваю злість, розчарування, хочу крові, ААААААА!!! Усіх порву, демони!!!” Тобто, достатньо емоційно для вас і НЕ СОРОМЛЯЧИСЬ СВОЇХ ПОЧУТТІВ. Головний принцип – не адресувати злість. Тобто, не писати: “Ти, Васю, козлина козляча!”, а писати: “Я відчуваю, що сатанію від того, що ти не замкнув мою машину, і тепер її обчистили”. Нападайте на ситуацію та озвучуйте свої почуття.
• Якщо є 2 хвилинки і бажання не тільки вилити злість, а й набути певної психологічної стабільності, після попередньої роботи напишіть стільки ж слів із протилежним значенням. “Я – сам спокій, я почуваюся щасливим і безтурботним, ...”. Звісно, це буде неправдою. Але все одно зробіть це хоча б раз, перевірте цей метод – він чудово діє! За кожним словом, значення якого вам відомо, стоїть злиток підв’язаних до нього вражень, емоцій та подій пам’яті. Звернення до словосполучення “я спокійний і умиротворений” нічого поганого не зробить. Спробуйте! Я сама так врятувала не один моток нервів.
• Якщо ви творча людина, спробуйте “витанцювати” свою злість, намалювати її, сплести з неї килим тощо. Це не жарт – чудові методи, якщо у вас є зайвий океан часу.
Техніка безпеки при сварках:
• Хочете навчитися нормально сваритися – тренуйтеся! Цьому варто приділити час, оскільки в тій чи іншій формі це відбувається постійно. Ознайомтеся із методикою “Психологічного айкідо” Михайла Литвака. Продумайте ті фрази, які ви хочете вимовити, і зробіть їх більш миролюбними (принцип той самий – не “ти козел”, а “я відчуваю невгамовне бажання прибити капцем” або “я розлючений, тому що ти зжер мої мухомори”). Ваші близькі це оцінять, оскільки прямі звинувачення виглядають як агресивний напад, махання червоною ганчіркою перед носом людини, а напад на її дії не зачіпає саму особистість співрозмовника і сприймаються ним “ніби легше”.
• Сваріться після того, як уже поорали в лісі або побили подушку. Тобто, якщо назріває скандал, дайте вихід найпершій емоції через биття подушки чи боксерської груші. Сваритися зможете продуктивніше і наображаєте оточуючих менше.
• Сваріться письмово! Якщо нагромадилося багато слів, напишіть їх. Як можна яскравіше і ажурно. ВСЕ напишіть! Абсолютно все! Кілька разів доповнюйте, дописуйте, докладайте зусиль. Це дасть вихід емоціям, а шкоди людині не буде. Їй потім можна озвучити лише “сухий залишок” і, повірте, звучатиме він набагато тихіше, ніж це було б до листа. У цій техніці головне – не надсилати! За жодних обставин! Навіть із цікавості. Якщо сильно хочеться відправити, спалить і полютуйте, станцюйте і заспівайте комічні куплети.
• Якщо знаєте, що скандал неминучий, але ви при цьому людину все-таки любите і зла їй не бажаєте, перед сваркою уявіть, що людина знаходиться в коконі світла або в язику полум’я свічки, або стоїть під водоспадом. Ситуативно це нічого не змінить, але психологічно вам буде легше: ви опосередковано нагадали собі, що любите цю людину, і слова підбиратимуться легші.
• Закінчуйте сварку останньою позитивною фразою. Це пом’якшить бридкий “післясмак” від сварки. Наприклад: “Я страждаю, мені огидний сам факт твого існування, таких смердючих потвор ще пошукати, АЛЕ ВСЕ-ТАКИ, ти ж Моє Сонце і Зірки, і сенс мого життя, і мій улюблений Мусик-Лапусик, і шоколадки мені купуєш”. Якось так. Принцип, гадаю, зрозумілий, і будь-яке добре відтреноване правдиве тепле слово тут підійде.
Успіхів вам, мої злісні хижаки!
Авторка статі: Дьяченко Оксана
