Якось мені зателефонував старий приятель. І, намагаючись впоратися із диханням, яке збивалося, повідомив, що сталося дещо жахливе, і що йому негайно потрібна моя кваліфікована допомога. “Уявляєш, – зловісним шепотом повідав він мені, – після того, як мій восьмирічний син пограв з айпадом, я виявив у ґуґлі запит... "великі цицьки!!!”
Не стану приховувати: напруженість моменту була зруйнована моєю істерикою. А коли я собі насміявся досхочу, коли ми з приятелем поговорили про все, коли він, заспокоєний, пішов балакати з сином про “великі циці” і не тільки про них, я всерйоз замислився.
Чого ж так злякалася доросла і поважна людина? Адже ця ситуація є кумедною, легкою. І, звичайно, вона є чудовим приводом для цікавої розмови із сином. Чому він, як і більшість батьків, впав у ступор тільки-но з’явився малесенький натяк на можливу розмову про секс? І це при тому, зауважимо, що представники дорослого світу здебільшого не мають жодних проблем з обговоренням справді складних, важких і небезпечних тем.
Скажімо, нам нічого не варто мимохіть поговорити про насильство. Ну, на кшталт, вдарили – дай здачі, або навпаки, поясни словами, що ти відчуваєш. Або про війну, яка, здається, примусово обговорюється вже не лише в школах, навіть не в дитячих садках, а чи не в яслах. Про це можна, значить? Про смерть, про зраду, про розруху, про ненависть – можна, а про кохання та про саме життя – не можна? Трохи дивно, чи не так?
Коли у мене запитують “як говорити про секс з дітьми ”, я зазвичай ставлю одне й те саме питання: “а ви, дорослі, між собою як про це говорите?” І, знаєте, дуже рідко мені вдається отримати чітку відповідь. Найчастіше щоразу я чую якесь глибокодумне чи збентежене мекання. То, може, тема ця складна і небезпечна зовсім не для дітей, а для їхніх батьків? Може, це не дітям “рано” чи “шкідливо”, а батькам страшно і незрозуміло? Як і в інших подібних випадках, безліч “фахівців” винаходять способи, як зробити життя комплексуючих дорослих більш комфортним, як постаратися поговорити про секс максимально “безпечно”, а краще – не поговорити зовсім, сподіваючись, що свого часу вони самі про все дізнаються. Дізнаються… Самі…
Я, звичайно, чудово розумію: у певному сенсі і мова наша проти нас. Якими словами говорити про це? Як і що пояснювати? Дійсно, не використовувати ж мерзотне слово “піся”, від якого нам самим моментально стає гидко, і яке вже за значенням категорично не підходить для обговорення цієї теми. А з іншого боку, і до слів “вагіна” та “пеніс” нас якось зовсім не привчили… Як назвати сам сексуальний процес? Статевий, так би мовити, акт. Може, й справді, не треба? Може, справді, вони якось без нас? До можливої війни підготуємо, а з любов’ю – хай розбираються самі.
Але ж страхи, комплекси та табу народжуються саме у ситуаціях, які багаторазово повторюються, на кшталт цієї. Коли одних слів не вистачає, а інші ми не наважуємося вимовити (наприклад, тому, що їх не вимовляли наші батьки або тому, що вони позначали щось, про що і думати було заборонено). Важко? Упевнений, що непросто. Але ж мова знову про ту саму батьківську функцію, про яку так любить говорити світ дорослих. Що ж, ви й справді хочете забезпечити дітям підтримку та допомогу? Тоді навчіть їх говорити про кохання людськими словами, а не вульгарними двозначними вигуками або непристойними жестами.
Для дитини відносини між людьми – частина світу, який вона пізнає. Ось і все. І небезпек тут точно не більше, ніж у будь-якому іншому питанні. Пам’ятаєте: “У Лотлоріені існує лише те зло, яке ми приносимо із собою”? Ось і в розмові про секс те саме: нема звідки взятися вульгарності і відчуттю розпусти у дитини, хіба що ви самі привнесете їх у розмову.
Тема сексу, безумовно, дуже тісно пов’язана з темою появи людини на світ. Однак ці теми зовсім не ідентичні, чи не так? Чому ж у статтях типу “дітям про секс” вони так часто поєднуються, і статті в кращому разі перетворюються на “дітям про запліднення та зачаття”? Чи не тому, що якщо вже й говорити “про щось таке”, то вже принаймні не про задоволення, а про необхідність… Ми ніби соромимося своєї людської природи, ніби побоюємося розмови про те, що є дії, які ми робимо не через те, що це наш обов’язок, а за бажанням, із задоволення, через кохання...
Декілька слів доведеться, мабуть, таки сказати і про безневинне питання “звідки я взявся”. Мені добре знайомі рекомендації типу “скажіть, що татова клітинка зустрілася з маминою клітинкою”. На жаль, боюся, після такого одкровення людина може відчути себе хіба що дурнем. Адже зрозуміти з цього пояснення не можна зовсім нічого. А питати далі вже боязко: ще не розуміючи, дитина вже відчуває, що стає свідком дії якогось табу – не випадково мама (тато) все на світі може пояснити просто і зрозуміло, а тут прямо наче якесь наслання. А тим часом незрозумілих моментів при такій постановці питання виникає вельми багато: де зустрічаються клітинки? Як вони знайомляться? Що їм для цього потрібно? Чи постійно вони зустрічаються? Чим займаються під час зустрічі? І так далі. Рідним братом цієї рекомендації постає і порада “відповідати лише на поставлене запитання”, адже це знову не більше ніж чергова спроба захистити самих батьків від незручних розмов. Такою ж самою є ідея “просто дочекатися питань”. Їх, як ми розуміємо, дитина може і не поставити. І зовсім не тому, що ця тема не є цікавою.
Зауважимо, що у разі коли дитина запитує, наприклад, про причини дощу, ми не зупиняємося на фразі “відбувається конденсація вологи в хмарах за низьких температур”. Ми намагаємося максимально докладно, широко і зрозуміло розкрити тему, ми прагнемо діалогу, ми провокуємо питання і радіємо їм, ділимося асоціаціями, показуємо картинки. Так само як не чекаємо на запитання й у тисячі інших випадків, а навпаки – сміливо і впевнено заявляємо теми для обговорення. У разі ж “клітинка зустрічається з клітинкою” ми даємо максимально закриту і незрозумілу відповідь, радіючи, якщо уточнюючих питань не буде. Невже ви думаєте, що наша чуйна, тонка, розумна дитина не відчуває цього? Ще як відчуває! І ловить наше невербальне повідомлення: говорити про це не слід. А якщо й слід, то не з мамою – їй, схоже, не надто зручно говорити на цю тему… І якщо раптом у глибині душі ми плекаємо надію, що коли настане час, це табу не вплине на його (її) стосунки, помисли, дії, – це вже, даруйте, абсолютна утопія.
Що ж діється з нами? Хіба нам не цікаво говорити про це? Що змушує нас перетворюватися з яскравих, тонких, чуйних людей на мовчазних бовванів, не здатних вимовити чесного слова? Боюся, що, як і завжди, за це відповідають наші власні звички, моделі, спогади. Ми намагаємося виправдати перманентний кошмар інтимністю теми, а насправді знову плутаємось у власних страхах. Страхах, що подаровані нашим минулим, яке так страшно схоже на їхнє сьогодення, яке ми організуємо. І майбутнє.
І насправді ми вчиняємо чергову зраду, полишаючи близьку людину просто тому, що нам важко (не хочеться, не вміється, страшно) говорити про те, що для неї важливо.
Лякаючи себе, ми змішуємо всі “незручні” теми до купи: секс з місячними, мастурбацію з пологами, зачаття з порнографією. А в результаті – скільки дітей дізналися про взаємини між чоловіком і жінкою в таких словах і висловлюваннях, що й повторити їх неможливо. Скільком дітям дбайливі старші друзі розповіли про те, що сексуальні стосунки – це бруд, в якому вимазані усі дорослі і в якому неодмінно вимажуться і вони самі!
…Пам’ять зберігає страшний спогад мого пізнього дитинства: хлопчик років дев’яти намагається протистояти брудним і гидким підліткам, які, захлинаючись власним реготом, повторюють: “твій тато є… твою маму”. А він, бідолашний, майже плачучи, белькоче: “Це неправда, не є…”. Жах охоплює мене досі. І я зізнаюся: я не втрутився. Років тоді мені було щось близько 13. І я зовсім не знав, як чинити. І просто стояв осторонь. Соціальне в мені переконувало: ти маєш реготати разом із ними, а серце стискалося. І стискується досі. У вас що ж, є сумніви, хто винен у цій мерзенній ситуації? Думаєте, не ті, хто не змогли виконати своєї базової батьківської функції та пояснити людині суть простих (і прекрасних) аспектів людських стосунків?! Не змогли пояснити не одному лише бідолашному хлопчику, а усім учасникам цієї страшної історії. На жаль, винні ми. І в вульгарності, і в гидоті, і в безсиллі, і в страху.
Отже, чи повинні батьки взагалі говорити з дітьми про секс? Відповідь однозначна: повинні! Так, саме так: не “можуть”, коли їх запитують (бо цілком можна і не дочекатися питання), а ПОВИННІ! Як говорити? Та правду говорити. Про те, що люди люблять один одного, про те, що часто їм хочеться притулитися один до одного тісно-тісно – настільки тісно, що вони практично проникають один в одного. Про те, чому такі стосунки називаються інтимними. Про те, що такі відносини бувають між людьми, які люблять один одного найбільше, і що це справжнє щастя – відчувати таке кохання. Про те, що це частина чарівних любовних пригод, до яких ще треба дорости (так-так, у людини не виникає бажання спробувати все, про що вона дізнається, прямо тут і прямо зараз – вона добре розуміє, що до багато чого потрібно дорости). Про те, що йдеться про справжнє задоволення, таке, що й розповісти словами важко. Про те, що ви заздрите їм, бо колись у них буде їхній перший раз, якого у вас уже не буде. Про те, що у жінок є вагіна, а у чоловіків – пеніс, і що ці органи відіграють найважливішу роль у нашому житті взагалі й у коханні зокрема. Про те, що ставитися один до одного потрібно дбайливо, про те, що діти зачаті у справжньому коханні. Багато про що…
Соромитесь? Поясніть чому. Тільки кажіть! Розмова про секс не має нічого спільного з розпустою, навпаки – у певному сенсі сам факт розмови вже є щепленням від розпусти та вульгарності. Дайте собі чесно відповідь на запитання, що лякає вас: це стане чудовим першим кроком.
Ви, звичайно, знаєте фразу, що стала розхожою, що приписується Ж.-Ж. Руссо: “Якщо ви не впевнені, що в змозі зберегти таємницю про взаємини статей до його 16-річчя, постарайтеся, щоб він дізнався про них до восьми”. Здається, непогано сказано, га?
Пам’ятайте: завтра може бути пізно. Якщо людина не дізнається про кохання від вас в першому класі, якщо не почує від люблячих людей, що любовні стосунки бувають різними, що є і прекрасне продовження їхньої закоханості один в одного – продовження, пов’язане з віком, відповідальністю, почуттями, – вона дізнається про це від ваших ворогів. І вони вже точно подбають про те, щоб у її свідомість увійшли бруд, вульгарність, сором, брехня. Повірте, в даному випадку “вороги” – не надто сильне слово. Саме вони розкажуть, що не існує ніякого кохання, а тільки хіть, що всі жінки повії, що під одягом усі люди голі, що справжній мужик повинен тримати бабу у вузді…
А що буде далі – ви й самі знаєте…
Автор статті: Дмитро Зіцер
Источник статьи: https://snob.ru/profile/29563/blog/97947