Мені тут написали: “Цікавить тема сепарації від батьків у зрілому віці” І очікується відповідь двома словами. І тут я зрозуміла, що в двох словах відповісти якраз і не вийде.)) Тому слів буде декілька...
Що воно таке “сепарація”, де живе, чим удобрювати і коли збирати врожай.
Спочатку про те, як все відбувається “в організмі у здорової людини”. А як “у курця” – трохи далі.
Сепарація, чи просто, відділення від батьків є цілком природним психологічним процесом, до якого всі приходять рано чи пізно. Починається він з того самого моменту, коли дитина вперше усвідомила, що в будь-якій конкретній ситуації вона має рацію, а мама – ні. Наприклад, що годувати її цукерками – це добре і чудово, а броколі – Зло, і лише безсердечна мати може вирішити, що дитину треба годувати Злом. Потім ситуація наростає, розгортається і через кілька років уже підліток бачить, що він став практично завжди правий, а мама – завжди неправа, нафталін, ходить у велюрі і не може навіть у смартфоні геолокацію нормально підключити. І ось від таких відсталих батьків, звичайно, хочеться якнайшвидше з’їхати і жити своїм розумом. Тому класична сепарація – це биття горщиків, “як взагалі такий геній репу, як я, народився в сім’ї таких відсталих любителів Пахмутової”, кілька років скандалів, носіння епатажних речей та набивання татух “чисто на зло”, а потім – з полегшенням переїзд в орендоване житло. Тобто основною ознакою сепарації є сильне роздратування на батьків та бажання дистанціюватися, жити своєю головою та самостійно приймати рішення. Тобто, якщо ви зрозуміли, наскільки ви крутіше своїх предків, – все, гостра фаза сепарації настала. Далі родичі запасаються попкорном, бо поки ви не роз’їдетеся, шоу буде щоденним.
Але насправді це процес – цілющий та абсолютно логічний. Тут молода особистість відкидає все, що прийшло до неї ззовні, типу “Тільки подивися, який ти гарненький у цих блакитних шортиках!”, щоб відкрити щось своє, нове, типу косух, фіолетового волосся і нестримного сексу, не до 21.45 і швидко додому, а до 22.01 і потім ще не поспішаючи покурити. Словом, дитині хочеться порушити всі табу і зазіхнути на святе святих – доросле життя. І все це означає, що сепарація у цій сім’ї пройшла успішно і у батьків все вийшло! Це означає, що спочатку ваша дитина, як усі покоління до неї, відкриє для себе секс і рок-н-рол, але потім почне шукати – що вона тепер, коли світ лежить біля її ніг, може зробити Великого, де покращити, що виправити, щоб сісти, нарешті, на Залізний трон. І наприкінці цього процесу дитина знайде своє покликання, досягне певних успіхів і повернеться до батьків уже на рівних, вимагаючи визнання та поваги, як Дорослий. Ну, а ще через кілька років з жахом виявить, як його власна дитина скаже йому, який з такими труднощами довів всім, наскільки він класний: “Фу, тату, який ти нудний і відсталий, прямо як Поплавський”. ЯК?! Як ця нерозумна дитина може так говорити, адже я ж як мінімум Емінем!!! Але це безжальний кругообіг предків у природі. І відтепер будеш Поплавський.
За такого відносно здорового сценарію труднощі викликає лише внутрішній вибір – що з настанов і приписів батьків послати лісом, а що залишити собі. Ну, і найчастіше в гострій фазі в ліс посилається все гуртом: родові та сімейні традиції, релігія, погляди, смаки, система харчування, інші родичі та плани на майбутнє. І на деякий час людина залишається віч-на-віч зі світом, без пам’яті і без коріння. Все переглядається, перетрушується і замінюється. Звичайно, я ж найрозумніший і найсучасніший парубок, навіщо мені ці котлети смажені на трансжирах чи, наприклад, походи до музеїв! Але потім, у міру того як набувається розум, все викинуте доводиться собі повертати або винаходити нове, яке чомусь виявляється ну точно таким же. І тут трохи шкода часу.
Коли щось пішло не так…
Природний процес відокремлення від батьків порушується з різних причин і в основі більшості порушень лежить інстинктивне, іноді гарячкове, іноді цілеспрямоване хапання батьків за дитину. Я щиро хотіла б стати на бік дітей та засудити таких батьків, але я сама – мама і тому не можу ніяк – хіба можна добровільно викидати у відкрите житейське море з отруйними медузами та акулами свій солодкий пиріжечок?.. Тому розумію обидві сторони.
З боку порушення у сепарації виглядає як небажання дитини дорослішати та брати відповідальність на себе, але відповідають за це, повірте, батьки! Навіть якщо вони плачуть і скаржаться друзям, що дитина ну ніяк не хоче з’їжджати, йти на роботу або заводити стосунки, а вони все-все роблять, щоб зробити дитину самостійною – навіть у цьому випадку відповідальні вони. Саме вони навчили дитину жити у позиції “вічно маленької бубочки”. Сумніваєтесь? Думаєте, буває, що дитина сама не хоче дорослішати? Ні, відповідальні батьки! Чи їй вигідно, що перше, друге та компот завжди під рукою? НІ! Не вагайтеся. БАТЬКИ! Саме вони – дорослі! Дитина – лише продукт цієї системи.
Сценаріїв порушення процесу сепарації може бути безліч і в кожній сім’ї він унікальний. Але наведу кілька типових прикладів.
Найм’якіший сценарій – це коли один із батьків або вони обидва є для дитини надто хорошими, надто люблячими, дивляться з розчуленням, і тоді піти з такого раю добровільно практично неможливо, тому що решта світу виглядає як останній сезон “Гри престолів”. Та й навіщо йти від батьків, якщо є “двоє зі скриньки”, які будуть за тебе і їсти, і товстіти? У цьому випадку батьки відповідальні за те, що вчасно не включили функцію “поганих матері/батька”, яка якраз і є головним стимулом для дитини, який “виштовхує” її. Підліток може хотіти піти тільки від досить поганих батьків.
Інший, майже “м’який” сценарій – батьки і самі лякливі люди, і дитину намагаються застерегти від усіх помилок, захистити від усіх погроз – і зрештою залякують до стану “безпечно лише вдома, а одразу за нашим газоном – зомбі-апокаліпсис”. Звичайно, це робиться не зі зла; це якраз добрі материнські настанови: “Ти ж дивися акуратно на вулиці – стільки аварій смертельних зараз”, “Ох, молодь для дружби зараз така небезпечна – на вигляд хороша людина, а потім наркотики тобі почне продавати і багато хто вмирає в наркопритонах”, а вже про хвороби, від яких може застерегти і вберегти тільки матір, я навіть і не починатиму. І в результаті дитина добровільно сидить удома, на вулицю не висовується. А що – вона сама обрала сидіти вдома, мабуть, так сильно нас, батьків, любить!
Ще менш приємним сценарієм для дитини є перебування з одним із батьків у “психологічному шлюбі”. Це коли між чоловіком та дружиною немає свого особистого щастя і джерелом приємних емоцій для одного з них стає лише дитина. Замість того, щоб налагодити стосунки зі своїм чоловіком, вся ніжність, любов та надії вкладаються в дитину. У результаті вона виростає, думаючи, що її звуть “Моє Золотце, а не як той дурень, за якого я вийшла заміж”. Дитині навіть довгий час буде комфортно і добре, а підміна виявляється лише при спробах збудувати свою власну родину. У цьому випадку батько чи матір пускає в хід усі можливі важелі тиску та маніпулювання, щоб цього не допустити: від закидання обранця своєї дитини пасивно-агресивними какашками до власних хвороб і закликання дитини до смертної постелі: “Ти ж не кинеш тепер свою стару 40-річну матір, коли вона в біде?”
Далі йдуть досить жорсткі сценарії, про які я докладно розповідати не хотіла б, щоб не потурбувати ілюзію вашого щасливого дитинства. Але серед них: задавити свою дитину за допомогою сили, авторитету або газлайтингу, навчити ходити строєм і підкорятися, коли “упав-віджався”; висловлювати своїй дитині постійні сумніви у тому, що вона – норма та кондиція; залучати дітей у всі особисті та сімейні проблеми, щоб вони стали хранителями похмурих таємниць та були міцно ними пов’язані; навіяти дитині, що вона – Особлива, оскільки причетна саме до цієї сім’ї та роду, а без них вона нуль без палички… І ще багато-багато несмішніх і складних сценаріїв, в результаті яких у дитини в голові дозріває висновок: “без батьків я пропав”, реальний світ спотворюється, а батьківські антиблагословення стають частиною світогляду і переносяться в доросле життя. В результаті людина може фізично вирости аж до бороди або уколів ботокса, давно жити окремо, мати власних дітей та сім’ю, але продовжувати робити і почуватися так, як мама їй сказала. Або тато. Або обидва напівтати. І в цій ситуації для здобуття не тільки незалежності, а й просто своєї Індивідуальності людині потрібна довга робота з переосмислення батьківських тарганів-установок, відокремлення їх від своїх, і напрацювання вже власних. І в корені всієї цієї роботи слово “усвідомлення”.
Незайвим буде нагадати, що за кожним подібним сценарієм, навіть м’яким, стоїть проблема Гіперматеринського комплексу в сім’ї “несепарованої” дитини. Про нього статтю я вже публікувала, шукайте у попередніх авторських статтях.
І, на мій погляд, найважчим для дитини порушенням у процесі сепарації є передчасне відкинення, коли батьки або відразу з народження не беруть на себе відповідальність за дитину, тому що самі ще є дітьми нерозумними, або ще до досягнення дитиною віку незалежності, першими відштовхують дитину, надаючи їй надто багато свободи, дорослі рішення, звалюючи надто багато відповідальності. Це ж відбувається і при розлученні: обставини “сепарують” дитину від одного з батьків, і цей досвід стане, на жаль, згодом частиною внутрішнього образу Себе, як “того, кого кидають”.
Як налагодити процес сепарації у дорослому віці.
Отже, досить довгий час ми живемо у стані, коли батьківські настанови дуже голосно, заглушаючи всі інші думки, звучать у нашій голові. Вони змушуючи нас бути то “хорошою дівчинкою”, то “невдахою”, то “такою замазурою тебе заміж не візьмуть”, то “ну ти й мегера”, то “маминою радістю”. У хлопчиків – свої окремі настанови. І довгий час людина зовсім не помічає, що робить все це, просто продовжуючи вести якийсь внутрішній діалог з батьками. Причому виконання батьківських установок може відірватися від реальності. Буває так, що батьки вже давно онуків хочуть, а їхня хороша дівчинка 35 років продовжує приходити додому до 21.00 та нецілована.
І тут постає питання, яким чином це зупинити. Звичайно, я не можу не сказати, що найлегше обговорити цю тему з психологом. Просто тому, що свою поведінку людина оцінює надто суб’єктивно. Ну, погодьтеся, ви ж краще за інших знаєте, як правильно жити, спілкуватися, харчуватися, дружити, виховувати дітей, і найадекватніші політичні погляди – саме у вас? А навколо часом гуляють цілковиті неадеквати, правда?.. Так от, неадеквати шлють вам свій гарячий алаверди-привіт! Це тому, що себе ми, природно, судимо більш ніж упереджено. Та й інших – лише за своїми викрійками. Тож тут дуже бажаний сторонній погляд.
Вимушена попередити вас, що сепарація – зовсім не такий приємний процес, як може здатися. Думаючи про неї, людина хоче тільки “вичистити себе”, прибрати деякі недоліки, які вона успадкувала і які заважають їй жити і розвиватися. Ну, наприклад, татову манеру віртуозно мовчати матюками, або мамину – вважати себе відповідальною за все. Але є дещо, чого ми не знаємо про цей процес: що наполегливо чи передчасно розриваючи зв’язок із батьками, ми втрачаємо водночас ще й щось дуже цінне. Абсолютну віру в те, що тато завжди поряд і допоможе… Чи можливість швидко втішатися на грудях у мами… Можливість приймати гроші від батьків… І сімейні традиції, які, як не крути, але насичують та дають опору, багато сенсу та допомагають відповісти на питання “хто я?”. У міру того як дитина віддаляється від батьків, ці прекрасні речі теж значно слабшають. Ось така ціна сепарації – починати нести повну відповідальність за себе і близьких, що залежать від вас, прийти до необхідності самим допомагати батькам, стаючи формально “старшим” для них, іноді відчувати себе “відірваним від дерева листом” і якимось злегка старим. Коли ще не Хоттабич, але вже зовсім не Волька. Щось дуже важливе йде разом із батьківською опікою.
А тепер, що тут за великого бажання можна робити самостійно.
ДІТЯМ. Звичайно, перше, що потрібно зробити, – це з’їхати від батьків! Ніхто так добре не знає вас, як вони, і якщо ви маєте намір сепаруватися, залишаючись на сцені свого ляльковода, то швидше за все процес затягнеться і буде досить болючим для обох сторін.
У питаннях сепарації як ніде важливий ясний розум та аналіз. Інакше вас точно щоразу затягуватиме у вир скандалів і з’ясувань стосунків. Тому в перервах між скандалами можна робити будь-які ментальні вправи на пошук своїх прихованих переконань і потім аналізувати, наскільки вони взагалі ваші і чи ви хочете собі такі в майбутньому. Ви знайдете величезну кількість таких вправ в Інтернеті, як поради від психологів. Але, на жаль, половина клієнтів приходить у терапію вже після виконання таких вправ, і справи все ще дуже погані. Тому я роблю висновок про їхню низьку ефективність і списую все на їхню умоглядність і ретроградний меркурій.
Що точно потрібно робити, так це вибудовувати нові способи діалогу з батьками: шанобливого і почтивого з утриманням своїх кордонів. Дуже добре буде на початку розмови про те, що ви надто холодно і некрасиво одягаєтеся, наче повія, подякувати батькам за турботу, а потім досить впевнено вимовити, що ви, як доросла людина 50 років, усвідомлено обрали для себе такий стиль одягу і маєте намір одягатися так і надалі. Можна більше нічого не пояснювати, важливо лише говорити шанобливо та впевнено. І, як і будь-який неприємний діалог, бажано закінчити його на позитивній емоції. Типу “але я сьогодні згадала, як ми були на риболовлі і мене за ніс вкусив карась” або “А даси мені рецепт того шикарного цілющого варення з жаб’ячих спинок?” та спілкуватися вже на тему, яка влаштовує обох.
Працювати з відчуттям своїх кордонів також треба, і треба було починати вчора. Порушені кордони – це саме те, що дозволяє батькам вільно входити у ваш внутрішній простір і грати там на пульті управління вами фуги Баха. Проте процес цей дзеркальний, і людина, яка страждає від порушення своїх кордонів, сама робить те саме з оточуючими. Почніть із того, щоб перестати порушувати кордони інших людей та членів своєї сім’ї. Особливо дітей. Якщо ви дозволяєте собі говорити дитині: “Ти взагалі думаєш своєю тупою головою?”, але хочете, щоб батьки перестали говорити вам те саме, погодьтеся, це трішечки лицемірство і логіка ваших очікувань викликає сумніви.
БАТЬКАМ. У батьків щодо дітей 3 функції: забезпечувальна, виховна та благословляюча. І якщо перші 2 завершені (а років до 16-17 вони на 85-90% вже завершені), то залишається лише третя: благословити та відпустити. Благословення дитини – це не тільки прямі напутні слова (хоча важливі і вони, і саме слово “благословляю”), а й сто філософських розмов “про природу добра і зла”, “що таке добре і що таке погано”, “я для себе вирішив таким чином, а ти як вважаєш?”. А ще благословення – це довіра до численних виборів дитини та її природи, віра що, завдяки вкладеному в неї вихованню і власній моральній чистоті, вона здатна буде відрізнити наркотики від кошеня, а матюки від шніцеля і зробить-таки правильний вибір в потрібний момент.
Тому рекомендації для батьків такі: навіть якщо дитині вже 30 або 40 років, але вона ніколи не чула від вас слів: “Я тобою пишаюся”, “Який ти став розумний / красивий / успішний”, “У тебе все виходить”, знайдіть для неї ці слова! Це точно допоможе вам відчути дистанцію між вами, а дитині – розправити крила. Напишіть промову на найближче застілля або просто в спину дитині шепочіть ці слова, але говоріть їх частіше, поки самі не повірите в їх значення.
І друга, дуже важлива частина. Якщо проблеми сепарації стоять так гостро, що дитина досі живе з вами або ви з інших причин змушені пильно вдивлятися і намагатися моделювати її життя, займіться, нарешті, своїм життям! Налагодьте спочатку його! Щоб ви були задоволені тим, ким ви є, чим займаєтеся, своїми стосунками з чоловіком/дружиною і тим, які люди вас оточують! Поки ваш прожектор світитиме у власний город, дитина вже може встигнути стати щасливою, відпочити трохи від вас, переоцінити ваші стосунки та повернутися з вдячністю та любов’ю. А далі – насолоджуйтесь відносинами “Дорослий-Дорослий”.
Авторка статті: Дьяченко Оксана
