Якийсь час тому я стала помічати величезну кількість взаємозв’язків і закономірностей, що оточують мене. Думаю, всі люди з часом або в запалі алкогольних осяянь замислюються про всілякі важливі необов’язкові речі. Мої міркування були про значення ритмів та циклів у нашому житті. Я пам’ятаю початок: у молодості було кохання і сенс, і різноманітність, і випробування. Як вдих, і знову вдих, і знову… Ну й іноді затримка дихання від захоплення. Суцільні виклики, адреналін та швидкий-швидкий час. Особисто для мене все змінилося у момент народження дитини. Час раптом розтягнувся як жуйка і став зооооовсім повільним. Спочатку мені це подобалося, бо було новим і незвичним, як стати раптом героєм у фільмі Тарковського. А хочеться до Тарантіно…
Тож скоро цей надто довгий видих мені набрид. Стало незатишно і нудно і захотілося знову на посиденьки біля багаття, і в інше місто з квитком в один кінець, і попереду стільки можливостей та скарбів, а ти – вибираєш, і ти – переможець, і ти завжди маєш рацію, і пишеш надихаючі пости для інших. Але одного мого бажання виявилося замало, щоб хоч щось змінити. Був побут, дитина і набрані кілограми, і роздратування, що кінця всьому цьому не видно. Стан цей мені не подобався, а інших можливостей виходу з нього, окрім гучного протесту у вигляді “давай влаштуємо собі розваги”, я не знаходила. Але розваги чомусь втратили свою принадність. Стало неймовірно нудно купати коней у шампанському, а відпустки хтось підмінив на “лежали на дивані, тепер лежимо тут”.
Якийсь час я сумувала з цього приводу, намагалася добитися від себе тієї ж інтенсивності радості та задоволення, що були колись, але це було як доїти мертву корову. І потім протягом кількох років я розпізнавала себе у цьому процесі і навчилася цінувати сенс такого нудного затишшя.
… Все у нашому Всесвіті влаштовано за принципом подібності. Обертання планет навколо зірок нагадує рух електронів навколо атомів. Розширення та стискання Всесвіту нагадує вдих і видих у людини, чергування зими-літа та ночі-дня в масштабах планети. І за аналогією з цим, у кожному окремому людському житті є період розширення, “вдих”, а є період стискання, втрати енергії, “видих”. Горезвісні чорно-білі смуги, цикли Місяця, що росте і спадає, Новий рік з хороводом і хлопавками – і потім ретроградний Меркурій. Звісно, у різних людей їхні особисті цикли виглядають по-різному. Комусь можна вдихнути – і років на 10 вистачає, а іншим, хто має запас акумулятора – на півгодини, після ривка з дивана до туалету, потрібно тиждень потім відновлюватися. До речі, співчуваю вам, друзі по нещастю.
І якщо не навчитися кайфувати від стану “видиху”, то у старості взагалі краще не починати. Бо не сподобається. Я знаю хороший приклад людини, яка не навчилася кайфувати від пауз у своєму житті – це герой книги та фільму Кінга “Сяйво”, який “тільки робота і жодних розваг перетворили Джека на нудного хлопця”.
Для себе я вже розібралася, в чому привабливість періоду життя, коли затишшя, але бурі після нього не буде. Пропоную вам мої роздуми.
І відразу маленьке, але важливе застереження! Якщо ви це читаєте, вам 40 років, а ви все ще живете з батьками та “у пошуках себе та роботи” – ЦЯ СТАТТЯ НЕ ДЛЯ ВАС! Почитайте краще “Будь найкращою версією себе” Дена Вальдшмідта, “Від хорошого до величного” Джима Коллінза чи інші перли мотивації. Ця стаття для тих, хто “а раптом завтра когось треба буде висадити на астероїд, що летить до Землі, а я не у формі і валяюся – відіжмуся ще сто разів” / “треба бігти, а у відпустку сходимо після смерті” і тих, хто “так, з дітьми уроки повчила, їсти приготувала, попрала, попрасувала, в аптеку сходила, за квартиру заплатила, батькам вікна перемила ... ой людоньки, а мужик-то не трах....ний!”. Решті – до коуча!
Коли попереду до самого обрію не видно нічого яскравого, огнистого і з гарматним залпом наприкінці, я розумію, що перебуваю в стані накопичення енергії. Це своєрідна консервація, тільки енергії. Потім ця енергія починає текти в жилах і підсвічувати очі зсередини. Це красиво і приємно, і старі справи потім як нові, і результати – як на обкладинку. Але починається цей процес тільки після того, як ви повністю відбули весь термін, протягом якого відбувається процес під назвою “зализування ран”. А рани можуть накопичуватися роками. Іноді ми собі навіть не даємо на це часу, і рани залишаються незализаними і кровоточивими, а потім і хронічними. Ми несемо їх близьким людям, пропонуємо зализати партнеру чи психологам, потім намагаємося забути про них, бігти ще швидше і зайняти чимось руки, або намагатися не звертати уваги, бо “не можна розкисати, і є ті, кому гірше”… Але річ у тому, що нашим ранам не потрібні балачки, утоплення у винно-горілчаній продукції чи оглушення роботою. Для загоєння рані потрібний час та спокій. Все. Більше нічого не поможе. Це як від головного болю – тільки таку таблетку – і жодну іншу. Ні клізму, ні спорт, ні припарки. Таблетку від голови. Якщо ми відкладаємо свою відсидку на двадцять років, а поки що бігаємо та штампуємо успіхи – то потім маємо відсидіти і відлінуватися наступні двадцять п’ять років із відсотками за втечу, і ні скоротити, ні виторгувати час не вийде. Дуже часто клієнти просять: “Навчіть мене, як менше втомлюватись” або “Навчіть, як швидко відновлюватися”. І ніхто чомусь не просить: “Я вдома так мало лінуюсь. Навчіть мене як краще лінуватися”. І тут я роблю висновок, що повертатися з війни ніхто не хоче – усі хочуть знову у бій. Коли час біжить швидко-швидко, дихання уривчасте та відчуття, що “Я – Цар гори!”.
Чим же нам так загрожує зупинка? Відповідь взагалі-то не нова. Спокій надто асоціюється у людини зі смертю. Якщо дозволити собі сповільнитися, там недалеко і до повної зупинки, а отже, і до депресії чи стану лягти-і-взагалі-ніколі-не-вставати. Ці побоювання реальні – такі випадки справді бувають, але там завжди є схильність, страх перед реальністю, серйозні порушення психіки, життя з батьками до 40 років чи ви, наприклад, зомбі або лінивець. Або, якщо лінощі хронічні – це скоріше про невміння жити своє життя, ніж про “видих”. В інших випадках, за сучасного темпу життя повна зупинка мало кому загрожує. І не називатимемо зупинкою декретну відпустку. Ми так погано сприймаємо її саме тому, що не вміємо цінувати зупинки та паузи. Це чисто невротичне, як потреба постійно тремтіти ногою або вимикати праски.
Отже, спокій загрожує нам смертю... чи зупинкою невротичного хапання за все поспіль? Поставте собі це питання і спробуйте отримати правильну відповідь.
Практична вправа. Візьміть ручку, аркуш та напишіть список людей, які вас люблять. Так, ось усіх цих пару людей. А потім додайте туди кількох авторитетних для вас особистостей, на кшталт Матері Терези або Ілона Маска. І потім промовте вголос: “Ці люди бажають мені добра і дозволяють мені відпочити / відновитися / залишитися на пару місяців без роботи / побути в декреті з дитиною / не прибирати сьогодні / просто валятися всі вихідні у ліжку / розмовляти з котом”. І далі перерахуйте всіх у своєму списку та отримайте від них дозвіл полінуватися. “І мама дає мені дозвіл відпочити і нічого не робити. І тато – він напевно дає. І всі мої зацікавлені у якісному потомстві предки-родичі. І великі поети, що прискіпливо й десятиліттями описували для нас усі зими та осені своєї епохи, дають дозвіл блукати полями і втикати на перепілок. Японці прямо з церемонії споглядання цвітіння сакури дають дозвіл. І Семен Семенович був би дуже радий, якби я був відпочившим і бадьорим завтра біля домни. І Далай Лама дає мені дозвіл трохи відпочити. Та що там – Далай Лама дає мені дозвіл не лише відпочивати, а й медитувати на порожнечу, тобто даремно витрачати час наліво і направо. Всі ці хлопці знають, наскільки корисно вчасно видихнути”.
У нашому житті всьому має бути місце: накопиченню енергії та її віддачі; навчанню – та практичній роботі; визріванню ідеї – та її реалізації; виношуванню дитини – та пологів; посіву – і жниві; буянню – і затишшю; бенкету – і похміллю; наростанню бороди – та її голінню; кредиту – та колекторам; втраті енергії – та накопиченню; розширенню – і стисканню Всесвіту; дитинству – і старості; вдиху – і видиху.
Після такого висновку жити “на видиху” стало набагато легше: з’явилося примирення, очікування і навіть вітання періоду відпочинку, що наближається. Я спокійно стала залишати себе вдома на підзарядку, валяючись поряд з розрядженим телефоном. Це означає скуштувати всю розкіш самотності, залишаючись у центрі повної сім’ї, і при цьому жодних докорів сумління. І це означає – перестати докоряти собі, якщо не все чисто, готово, попрасовано, розкладено на місця і сервіровано. І ще – дозвіл собі дивитися серіали, перебуваючи в самому епіцентрі свинюшника, що раптово здетонував у квартирі. Тепер я не думаю: “Слабак! Ще робота не роблена! Встав-впав-віджався!”, а просто кажу собі: “Це тобі замість майбутніх таблеток” – і дивлюся серіал. Дуже і дуже іноді рекомендую – це приємніше натужних розваг і підбадьорювань себе, і надійно дозволяє перезавантажити систему. І, до речі, відпочинок мінус почуття провини = набагато швидше.
Вдихніть на повні груди. Відчуйте наповненість від розпирання життям та повітрям. А тепер видихніть – і відчуйте, як усі процеси стихли та приготувалися до чогось нового… Живіть плавно. Дихайте рівно. Не забувайте про видихи.
Авторка статті: Дьяченко Оксана
